Розпродаж золота й срібла: можливість, а не сигнал
Золото впало приблизно на 50 доларів і торгується в районі 4135. Поки записувався цей коментар, воно просіло ще на 18 доларів понад ті 50. Срібло втратило 58 центів і торгується трохи вище за 64, а в п'ятницю воно падало більш ніж на долар. Цікаво, що золото розпродавалося ще в п'ятницю, коли американські ринки були закриті.
Значна частина цього падіння спричинена «жорсткими» заявами нового голови Федрезерву Ворша про боротьбу з інфляцією та цінову стабільність. Зміцнення долара має ту саму природу — воно ґрунтується на очікуванні, яке не справдиться. Тому факт, що золото знову впало, — це просто нагода докупити більше. Я не вірю жодному слову цих жорстких заяв. Говорити жорстко легко; важко — діяти відповідно. Цього не станеться.
Чому «новий шериф» зазнає невдачі так само, як Пауелл
Ворш просто намагається здобути довіру. Він «новий шериф у місті», тож шумітиме: мовляв, усе буде інакше, я приберу інфляцію, я зроблю те, чого не зміг Пауелл. Ні, не зробить. З тієї самої причини, з якої провалився Пауелл, провалиться й Ворш. Він не може боротися з інфляцією. Фактично він не може ні скоротити баланс, ні підняти ставки достатньо високо — з тієї ж причини, з якої цього не може зробити Японія. Саме тому вони цього й не роблять.
Жоден із цих політиків не готовий зробити те, що потрібно, аби розв'язати проблеми, які вони ж і створили. Єдине, що вони можуть, — це вдавати готовність їх розв'язати, але вони не можуть по-справжньому спробувати, не оголивши справжню глибину ситуації, яку не хочуть визнавати.
Навіть якщо ФРС таки проведе пару підвищень ставки на чверть пункта, це нічого не змінить — це як плюнути в океан. Те, що ФРС мала б зробити зі ставками та балансом, вона робити не буде. Навпаки: за останніми даними минулого тижня баланс розширився ще на 11 мільярдів. Ворш уже на чолі ФРС — навіщо ж він минулого тижня розширив баланс? Чого він чекає? Якщо він збирається бути жорстким щодо інфляції, чому не діяти зараз? Чому він уже не підняв ставки? Чому не проголосував за підвищення на своєму першому засіданні? Тому що він цього не хоче. Він хоче про це говорити й отримати визнання за розмови, але не хоче діяти, бо не бажає мати справу з наслідками дій. Проте наслідки бездіяльності будуть набагато гіршими — точно так само, як для Японії.
Логіка «відкласти проблему на потім»
Чому ж вони не діють? З тієї ж причини, з якої не діють наші політики й банкіри: вони не хочуть розбиратися з проблемою сьогодні. Вони хочуть «копнути банку далі по дорозі» й сподіватися, що хтось інший вирішить її завтра — навіть якщо цей «хтось інший» матиме справу з більшою проблемою та ще тяжчими наслідками. Їм байдуже, бо вони політики. Їх не хвилює, що насправді станеться з країною; їх хвилює лише те, що відбувається, поки вони стоять біля керма. Їм байдуже, чи розіб'ється корабель після того, як кермо перехопить хтось інший, — вони лише хочуть переконатися, що їх за це не звинуватять. Але насправді винні всі, хто колись тримав це кермо.
Усі попередні голови ФРС, усі попередні президенти, Банк Японії та прем'єр-міністри Японії, які продовжували цей курс, — усі винні. Кожен мав можливість щось змінити, та ніхто цього не зробив. На жаль, академічна спільнота не притягує нікого до відповідальності, інвестиційна спільнота теж нікого не притягує, бо ніхто не хоче розхитувати човен — адже багато хто на цьому збагачується. Вони не хочуть зруйнувати цей «потяг із подарунками», хоча зрештою цей потяг летить із обриву.
Про справедливу частку податків і пастку соціалізму
Тут варто згадати риторику про «справедливу частку». Ліві дивляться на людей на соціальній допомозі та продуктових талонах і кажуть: «ось ці люди заслуговують». Та що саме вони заслуговують? Що вони роблять? Вони не роблять нічого. Якщо вже говорити про сплату справедливої частки, то саме ці люди — ті, хто живе за рахунок держави, хто не має роботи й просто отримує чек, — не сплачують справедливої частки. Чому ліві ніколи не скажуть людині на велфері: «ти маєш сплатити свою справедливу частку, ти маєш робити щось, ти маєш робити внесок у суспільство»? Натомість вони дивляться на тих, хто робить суспільству найбільший внесок і платить найбільше податків, і саме їх звинувачують у тому, що ті нібито не сплачують своєї частки.
Заможні не платять справедливої частки податків — вони платять набагато більше за свою частку. Якщо ви хочете, щоб багаті платили справедливу частку, їм потрібне зниження податків. Така реальність.
Загалом уся податкова система погана, і її слід ліквідувати — не тому, що я хочу менше заможних людей, а тому, що хочу більше. Я хочу, щоб бідною була держава, а не люди. Я хочу, щоб люди були багатими, а спосіб зробити людей багатими — мати бідну державу. Адже держава має лише те, що забирає. Тож, збагачуючи державу, ви робите людей біднішими. Саме це й роблять ліві. Це порожня обіцянка соціалізму: вона звучить чудово — «заберімо гроші в багатіїв, щоб мати їх для себе». Та крадучи в багатих і витрачаючи їхні гроші, ви стріляєте собі в ногу. Погляньте на Радянський Союз, на Кубу, на Північну Корею — на кожен комуністичний експеримент, який зазнав провалу. Жоден ніколи не був успішним. Та ліві й далі повторюють ці фальшиві обіцянки. Одне в них виходить добре — здобувати голоси, бо публіка не знає правди, особливо «отупілі» американці, продукт провальної системи державних шкіл. Вони вірять у ці нісенітниці: «так, заберіть його гроші, віддайте нам». Вони не розуміють наслідків.
Японська єна на критичній межі
Тепер — про наслідки, від яких я давно застерігав. Усім варто пильно стежити за Японією. Японська єна починає серйозно слабшати, і ми перебуваємо в дуже важливій, можливо, переломній точці для цієї валюти. Єна на рівні 161,5. Тут важливо розуміти: коли курс «зростає», насправді єна знижується — за свій долар ви можете купити більше єн. Рівень близько 160 був своєрідним ключовим, і ми вже пройшли його.
Банк Японії втручається або погрожує посилити інтервенції, намагаючись провести «межу на піску». Та згадаймо: вони вже проводили таку межу на 10-річних державних облігаціях (JGB), коли заявляли, що не дозволять ставці за 10-річною облігацією піднятися вище за пів відсотка. Це була їхня початкова межа. А тепер ставка вже 2,65 — далеко вище за рівень, який вони обіцяли не переходити. Свого часу я казав, що вони ніяк не зможуть це втримати і що ставки підуть значно вище. Велике зростання ставок — це саме те, що я й передбачав. Дохідність 10-річної облігації сягала майже 2,8 (приблизно 2,77), зараз 2,65, але цей пік буде пробито. Тиск угору на дохідності в Японії буде значним.
30-річна облігація (їх у Японії менше) кілька тижнів тому піднімалася до 4%, зараз 3,78, але теж пройде позначку 4%.
Найважливіше: це історія слабкої єни, а не сильного долара. Так, індекс долара трохи вище 100, але єна падає проти всього — проти євро, проти фунта, проти валют Південно-Східної Азії, проти австралійського й канадського долара. Це слабка єна, а не сильний долар.
Арифметика японського боргу
Зростання долара, щоправда, додає тиску на єну. Та головне — цифри самої Японії. Співвідношення боргу до ВВП у Японії близько 250% — приблизно вдвічі більше, ніж у США. Японія тепер має річний бюджетний дефіцит близько 200 мільярдів доларів (усе це, звісно, в єнах, але я переводжу в долари для наочності). Це близько 4,5% ВВП — великий дефіцит. Загальний національний борг Японії — 8,3 трильйона: це небагато порівняно з нашими 40 трильйонами, але й країна набагато менша. Географічно вона приблизно з Каліфорнію, але економіка значно менша за нашу. Японський уряд збирає близько 500 мільярдів доларів податків на рік.
Тепер уявіть наслідки. Якщо ставки зростуть до 4% (а на довгому кінці вони вже приблизно там; коротші ще ні — 2-річні облігації під 1,4%, 5-річні близько 1,9%), то японський уряд витрачатиме дві третини всіх своїх податкових надходжень лише на сплату відсотків за боргом. Дві третини. А якщо ставки в Японії сягнуть 6% (а вони бували 6% у минулому, та й в Америці бували значно вищими), то цього було б достатньо, аби поглинути 100% податкових надходжень Японії.
Тобто головне число — не загальний борг, а те, як швидко відсоткові видатки здатні поглинути гнучкість уряду. Щойно вартість фінансування поглинає податкові надходження, політики перестають робити вибір і починають лише керувати обмеженнями.
Криза, що визріває, і петля знецінення
Платити лише відсотки за національним боргом — це неймовірна криза, що визріває. Є ймовірність вираженого ослаблення, якщо єна тут зламається. Це велика подія. Це криза.
Японський уряд тримає близько 1,2 трильйона доларів іноземних резервів, переважна частина — в облігаціях Казначейства США. Їм щонайменше доведеться це продати. Та навіть продаж усіх цих Treasuries погасив би лише 15–16% національного боргу — це не звільнення «з в'язниці», але хоч щось. Вони мусять це зробити. Однак навіть без цього сам по собі злам японського ринку держоблігацій і єни вже буде проблемою, і тоді уряду доведеться щось робити. А зараз вони не роблять нічого. Вони ведуть величезні дефіцити попри бомбу сповільненої дії. Їм слід було б зводити бюджет із профіцитом і гасити цей борг. Але політично вони цього зробити не можуть.
Тим часом імпортні ціни в Японії зросли на 25% рік до року. Частину цього, очевидно, можна пояснити війною, але значна частка — це продовольство й енергоносії, а їжа й енергія потрібні людям. Це створює сильний тиск на інфляцію, який лише посилиться, якщо єна продовжить знецінюватися, бо слабша єна напряму впливає на ціни імпорту. Тут замикається порочне коло: слабша єна тисне вниз на держоблігації → це змушує Банк Японії монетизувати борг, друкувати єни й купувати облігації → що ще більше послаблює єну → штовхає ціни вгору → штовхає дохідності вгору. З цього циклу вийти неможливо.
Японія сьогодні — це Америка завтра
І це погляд у майбутнє Америки, бо ми рухаємося тією самою траєкторією, що й Японія. Тільки в нас немає великого запасу іноземних активів. Ми могли б спробувати продати наше золото, але це відкрило б для Сполучених Штатів цілу скриньку Пандори.
Водночас у Японії досі багато експорту відносно імпорту. Навіть попри бюджетні дефіцити, їхні торговельні дефіцити не такі величезні, як наші. Японія й досі є країною-нетто-кредитором: японці володіють більшою кількістю іноземних активів, ніж іноземці володіють японськими. Це дає Японії позицію сили для протистояння масштабній кризі — позицію, якої Америка не має. Ми ж увійдемо у свою кризу з позиції слабкості: з величезними торговельними дефіцитами поверх бюджетних і зі статусом найбільшої країни-боржника. Це лише посилить проблему. Просто в нас вона ще не настала. Але очевидно, що надмірно заборговані уряди дедалі ближче до дня розплати. Ніхто цим не переймається. Ніхто про це не говорить — принаймні ніхто впливовий.
Так, Генк Полсон казав, що потрібен план — аварійний план «розбий скло» — щоб діяти, коли криза вже настане. Не план, щоб запобігти кризі, бо криза неминуча: немає шансів, що ми зробимо щось, аби її відвернути. Тож ми просто змирилися з тим, що доведеться реагувати постфактум. Але це не план.
Що з цього винести
Найбільші ризики стають видимими задовго до того, як про них стає політично прийнятно говорити. Боргові цикли завершуються не тому, що прогнозування стає кращим, а тому, що змінюються умови фінансування. Стелі дохідності працюють лише доти, доки ринок їх не випробує; щойно вони падають, інвестори починають переоцінювати все, що прив'язане до довіри до уряду. Найбільший ризик — припускати, що валютний тиск залишиться локальним, тоді як боргові ринки пов'язані глобально. А офіційні наративи стабільності руйнуються найшвидше тоді, коли вартість життя починає зростати швидше за реакцію політиків. Збереження капіталу значно менше залежить від уміння прогнозувати й значно більше — від уникнення залежності від офіційного оптимізму.
